✨Інакші✨

Він мовчки спостерігав за падаючим снігом. Канун Різдва. Маленькі люди за вікном, немов комахи, бігають туди-сюди, з димарів сусідніх будівель йде пара, мабуть, десь готується смачна кутя…

Він не відчував, чи швидко спливає час, чи ні. Лише тиша обіймала його заспокійливими, дрімотними обіймами, і ніщо не відволікало від повільного перебігу думок…

Раптом він відчув легкий дотик до плеча. Настільки неочікуваний, що тіло мимоволі здригнулося від вприску адреналіну.

«Привіт, ти, напевно, новенький?» - запитав мелодійний жіночий голосок.
«Вибач, якщо налякала. Я - Лексі. А тебе як звати?»

Відповіді не було. Він напрягся, намагаючись згадати своє ім‘я, але ні. Порожнеча.

Дівчина сіпнула плечима, рішуче обійшла візок з іншої сторони і протягла йому руку.
«Я - Лексі! Можеш не вставати» - в голосі почулися нотки сарказму.
«То ж в тебе є ім‘я чи ні?»

Лексі демонстраційно зависла в паузі, підкреслюючи важливість свого питання. Але у відповідь вона піймала лише серйозний погляд зелених очей та тихе «Нні… в мене немає імені. Може було, але я не пам‘ятаю його, як не намагався згадати…»…

«Зрозумііііло» - як ніби це нормально, протягла Лексі.
- І давно ти тут сидиш на самоті? - поцікавилася вона.
- Здається, кілька днів… - тихо відповів юнак.

Для очей Лексі не залишилися непомітними витончені риси обличчя хлопця, та й зріст викликав питаннячка! Лексі на своїх двох виявилася не набагато вищою за сидячого хлопчину. Зацікавленість брала своє!🤔
«Тож, хто ти? І що з тобою трапилося?» - наполегливо, накидаючи оком на візок, запитала Лексі.

«Я доволі давно тут живу, знаю багатьох, але таких як ти в Домі ніколи не бачила» - знову не дочекавшись відповіді та поближче підтягуючи стільця вимовила дівчина.

Юнак судомно проковтнув слину, розуміючи, що ця причепа вже не лишить його в спокої зі всіма своїми запитаннями. А якщо все одно доведеться розмовляти - то чим скоріше почнемо, тим скоріше закінчимо.

«Я пам‘ятаю, що коли звільнився з поштової коробки - вже не зміг стати на ноги… якась там базова хвороба стоп, притаманна моєму виду. Вона прогресувала під час моєї подорожі в цей Дім, тож стопи просто відвалилися» - вимовив юнак, обережно знімаючи сапоги, відкриваючи погляду дівчини те, що нікому б іншому не побажав.

«Тепер я такий» - знову взуваючись закінчив хлопець.
«Не хочу думати про це, але, мабуть, тому мене й відіслали з попередньої домівки. Навіть на краще, що я нічого не пам‘ятаю про своє минуле, не буде про що шкодувати. Адже, тепер я безіменний, нерухомий і назавжди один»🥺

Лексі уважно слухала.
А потім, сумно всміхнувшись, повільно відповіла:
«Ну, я теж далеко не ідеальна… І теж завжди Одна. Але я тут щаслива навіть попри те, що мій вид мене цурається, бо я недостатньо гарна для них, у маттеловців свої тусовки, а про пихатих екшенів навіть говорити не хочеться…»
«І ти не кисни!» - раптом знову бадьоро звернулася вона до юнака.
«Наша Хранителька тебе таким не лишить, зробить все, щоб ти знову бігав на своїх двох, от побачиш!»
Смішно розташувавшись на стільці, тендітна шатенка почала розповідати про Дім, його мешканців, звичаї та порядки. Дуже багато цікавого було в тій розповіді.

Юнак слухав мелодійний голос дівчини і ловив себе на думці, що стає так тепло і затишно на душі, чи то від надії знову ходити, чи то від жіночої уваги, чи то, вцілому, від підтримки, якої в нього так давно не було. Новий Дім починав забарвлюватися для хлопця новими мимовільними враженнями. Десь потягло ароматом свіжої кави, де-інде було чутно дитячий сміх… І дівчина напроти якось дивно та напрочуд швидко ставала тим, кого не хотілося б втрачати…
«Я не в курсі, що з тобою не так, але мені все одно. На мій погляд, ти класна. Слово скаута!» - посміхнувся юнак.

«Дякую…» - почервоніла Лексі у відповідь і відвела погляд.

«Але в мене неслухняне волосся, яке постійно стирчить, в мене немає довгих гарних вій, в мене спортивне тіло замість витонченого і ось - здорова чорна цятка на підборідді, яка нічим не виводиться!» - затараторила засмучена дівчина.

А хлопець вже не бачив ні цяток, ні стирчалок у волоссі.
Він бачив бездонні блакитні очі, добре серце і таку саму, як в нього, самотню лялькову душу.

Хлопцю раптом дуже захотілося якось підбадьорити Лексі в свою чергу.
«В мене є пропозиція!» - жартівливо почав юнак.

«Давай сюди обидві руки на знак того, що ми з тобою тепер представники геть окремого лялькового виду! «ІНШІ» - і хай що буде, але ми будемо друг за друга стіною, вдвох проти всіх! Що скажеш?»

В очах Лексі в мить промайнуло здивування, і, замість протягнутих хлопцю рук, вона зірвалася зі стільця і міцно обійняла його!

«Ох, я зрозумів, до цих емоційних гойдалок мені ще треба буде звикнути» - зареготав трохи шокований хлопець.
З плеча донеслося нерозбірливе шмигання носом.
«Мабуть, це означає «Я згодна»? - промовив він і його великі теплі руки обійняли Лексі у відповідь.

Так вони й сиділи, обійнявшись, може годину, може більше, хто ж слідкує? Ще про щось шепотіли між собою, але в мене з‘явилися інші справи, тому я була не поряд.
Згодом, трохи відсторонившись та взявши юнака за руки, Лексі промовила:
«Я знаю, яке ТВОЄ ім‘я»…
Хлопець від нетерпіння ледь міг всидіти у візку.
Лексі подарувала хлопцю найдобрішу посмішку і сказала:
«Я буду звати тебе Крістмас. Тому що ти - мій Друг. А Друг - це Диво. Ти - моє Різдвяне Диво!»✨
Їх очі зустрілися і було в них дещо спільне - вони світилися щастям!🌟
Крістмас знову притягнув Лексі до себе, зарився носом в її духмяно-неслухняне волосся і подумки промовив комусь, кого ніколи не бачив, але завжди відчував:
«ДЯКУЮ!» 💫

Крістмас і Лексі бажають всім справжнього Різдвяного Дива! ☺️✨🎄✨