Той День⏳🎞️ (Історія моєго Снейпа)

Він пам‘ятав той день… Найщасливіший і найнещасніший одночасно.
Той Самий День, коли найважливіша жінка в його сумбурному житті, його кохана Мередіт, вклала до його тремтячих долонь маленьке усміхнене створіння і, посміхнувшись наймилішою у світі усмішкою, сказала, що сіроокого малого звуть Ніккі, Ніколас. Хлопчик. Син. Його син.

Тої миті відчуття щастя настільки захопило його, що на другий план відійшли всі інстинкти та передчуття, якими він завжди так пишався.
Вони верталися з пологового на своєму невеличкому авто. Раптом, з-за рогу, на червоне світло, напереріз їм вилетіла вантажівка. Скрегіт гальм, удар, спалах, різкий біль у грудях, дитячий крик і очі Мередіт в дзеркалі заднього виду. Широко розкриті, вологі і раптом потьмянілі… Вона пішла миттєво, захистивши собою від залізного обрубка налякане дитя.
Він важко і болюче намагався оговтатися від втрати. Відмахнувся від людей з їх банальними «час лікує» та «всі ми там будемо», поринувши в самостійне опанування психології та психіатрії, навіть, написав низку визначних статей. Часом, працюючи до пізньої ночі, він діставав з шухляди старі знімки, які нагадували йому ту щасливу мить, яка була обірвана чи то п‘яним водієм, чи то просто адські стомленою людиною за кермом, яка віддавала всі свої сили, щоб забезпечити таку саму родину, яка могла би бути у нього. Він не звинувачував. Він завжди розумів, що людське життя занадто залежить від випадкового збігу болісних обставин.

Єдиним світлим променем в його житті залишився маленький Ніккі. Сіверус навіть не замислювався про те, що зможе покохати іншу жінку так сильно, як кохав Мередіт, тому весь вільний час віддавав вихованню малого.
А дрібний бешкетник, хоча і був занадто розумним для свого віку, але не втрачав можливості побешкетувати за великим татовим столом. Його так і тягло до друкарської машинки, раритету, яким татко по-старинці користувався ще з часів свого студенства.

Час від часу, в Той День, вони ходили провідати Мередіт. Приносили для неї живі квіти, які вона так сильно любила.
І кожного разу Сіверус розумів, що скільки б психологічних шарів захисту і розуміння він на себе не наклав, кожного разу ТАМ він відчував свою душу оголеною. Наче тільки там хтось розумів наскільки йому боляче. Наче тільки там хтось відчував його страх і відповідальність за сина. Наче тільки там хтось зміг би дати дійсно цілющу пораду. І його накривало. Кожного разу.

- Тато?..
Тоненький голосок вирвав свідомість Сіверуса з болючої глибини.

- Татусю, не сумуй, мама б цього не хотіла, я точно знаю.
- Звідки, сину?
- Вона посміхається мені у снах, радіє, що ми живі і здорові і каже, що вона завжди поруч. У мені :)
- Так, синку, ти правий, я теж її в тобі так часто бачу. Ходімо додому. Цей день закінчується.

Сіверус підхопив малого на руки і поволі пішов до паркінгу.

Він завжди пам‘ятатиме Той День.
День, коли втратив теперішнє, але зміг зберегти майбутнє.